Poika-varpunen
New Member
Звіт про подорож до Білорусі в 2006 році. На жаль, цифрових фото немає.
Коли я сказав своїм друзям, що їду в Білорусь, мене назвали божевільним. Тим більше, на днях було затримано чергових українських мітингувальників у Мінську. Репліки на мою адресу були різні:
- «Ти несповна розуму!»;
- «Ти, мля, божевільний!;
- «Що ти там забув?»;
- «???».
Це лише найкоректніші вислови…
Але чим більше мене відмовляли від цієї шаленої ідеї, тим більше кортіло завітати в гості до сябрів.
Без зайвих вагань було придбано квитки до Здолбунова. Звідти до Луцьку електричкою. В Луцьку я маю де жити. Мої друзі мене радо приймуть! Далі – до Ковеля. З Ковеля на Брест. Потім вертаюсь до Луцьку. Знову бу…ой, пробачте, гуляю з друзяками, а потім гайну на день до Дубна (Тарас Бульба, фортеця та інші приколи…).
Забігаючи наперед, скажу, що до Дубна так і не потрапив, бо просто не було часу. Але то вже інша історія!
Отже, квитки куплено, відступати нікуди. Тепер, етап другий: пошук ще одного мандрівника, який не боїться їхати до Лукашенкі!
З цим виявилось складніше.
Мартин відмовився. Він хоче їхати до Чорнобиля в липні і трясця! Більш нікуди!
Андрій з «Пори» (я був разом з цим хлопчиною торік на польських Мазурах) сказав, що «не готовий фінансово і психологічно».
Мій гарний друг Назар зі Львова (скільки ж ми з ним пива перепили у Польщі!!!) не боявся навіть чорта лисого, не те що білоруського «бацькі», але не міг поїхати через роботу.
Нарешті, Дніпро з Волині і радий був би поїхати, але не міг – його депортували з країни бульби і сала через участь у мітингах опозиції.
Коли я зовсім впав у відчай, мені спало на думку зателефонувати одному цікавому персонажу на ім’я Олег, більш відомого у певних колах як Тихон.
Тихон саме був у відпустці, сидів у рідному місті Лохвиця та пропивав рештки зарплати.
Звісно цей підірваний лобуряка погодився! Не знаю, де він гроші взяв, але ввечері перед відправленням, ми пили у мене вдома шмурдяк з джин-тоніком.
Коли ми дійшли до кондиції, я здогадався зателефонувати до Дніпра. У нього ми мали пожити пару днів у гуртожитку, поки інший мій приятель не приїде з Києва.
Уявіть мій стан, коли Дніпро повів, що він у селі, а гуртожиток закрито на карантин!!! Не встигли від’їхати, а вже так весело!
Щоправда, нам одразу пробили вписку до друга Славутича на хату! Відлягло!
Заспокоївшись, ми випили по пляшці пива і лягли спати.
О 5 ранку підйом. Їдемо на вокзал. Вирушаємо у подорож!
Поспати довго не вдалося. Тихон приперся до мене (ми їхали у різних вагонах) і запропонував відкоркувати одну з двох пляшок шмурдяка, що везли в подарунок лучанам.
На щастя для лучан у нас не було штопора!
Коли Тихон пішов шукати цю дуже потрібну річ, вагон просто вмирав зі сміху!
Штопор ми так і не знайшли. Довелося пити пиво по 5 гривень (дорого, курва!).
Дорога до Здолбунова минула весело! Ми познайомились з молодими львівськими поетами, запросили на шмурдяк двох кобіт (безрезультатно, вони п’ють самогон з 3-літрового слоїка – їхні ж слова), обговорили все що тільки можна і, нарешті, дочекались станції призначення.
Здолбунів місто мало примітне. Типовий райцентр. Окрім дуже гарної церкви Московського патріархату і похмурого готичного костелу нема на що й подивитися.
Одразу попереджаю всіх, хто робить пересадку в Здолбунові на Рівне чи Луцьк! Не гуляйте самі в районі за вокзалом. Там нічого цікавого нема, а от по голові отримаєте! Район має назву «Негри» і гопів там сила-силенна! Не встигли ми випити по пляшці пива, як ціла зграя цих мавпоподібних завалилась на сусідню лавочку. Вдень ці падлюки пасивні, бояться міліції як вогню, але під вечір нахабнішають і можуть кинути на гроші.
Далі ми повзли три години на «собаці» до Луцьку.
Нас зустрів Славутич. По дорозі до його домівки, я встиг розпитати за Білорусь, де той був. За словами нашого приятеля, там всі говорять російською, дуже чисто і сила-силенна гарних жінок. Останнє мене дуже заінтригувало.
Славутич винаймав кімнату у луцьких пенсіонерів. Ми закинули лахи і поїхали гуляти.
Дуже сподобався місцевий клуб «Майдан». Це збіговисько прогресивних лучан. Тут постійно виступають місцеві та приїжджі гурти. Валять переважно trash, death, core. Чудовий інтер’єр! Всі стіни оздоблено цікавими натюрмортами на яких виблискує, мов живе, сальце, апетитно виставляє спинку кільце ковбаски та зваблює гранчак перцівочки! Оригінально! Класний заклад, шкода, в Полтаві такого немає…
Пізно ввечері ми повернулись додому. Не знаю, що у Луцьку того дня святкували, але кожен другий пасажир маршрутки не міг самостійно пересуватися. Як у тому анекдоті: «Виходжу культурно з ресторану. А якась падлюка мені на краватку наступає…»!
Наші пенсіонери замкнули двері на ключ. Славутич як найспритніший легко проліз через кватирку і впустив нас до оселі. Ось і перша ніч далеко від дому…
Зранку, поснідавши і знищивши пляшку «Тамянки», ми вирушили гуляти.
В жодному місті Західної України я не був так часто як у Луцьку. Це були вже мої п’яті чи шості відвідини цього славного обласного центру. Мені дуже подобається Луцьк. Атмосфера тут легка і приємна.
Тихон, який тут був уперше, невдоволено бурчав, мовляв Полтава красивіше. Та коли він побачив старе місто, у нього забракло слів. Було зроблено кілька вдалих світлин замку Любарта. Викладаю на сайт, дивіться!
Потім було багато цікавого. Мене випадково зняло обласне ТБ, коли я стояв з бойовим прапором УПА, ми зустріли Дніпра, пили різні напої, знайомились з волинянками і врешті-решт, знесилені, але задоволені приїхали до Славутича і завалилися спати.
Вранці Славутич поїхав на роботу. У нас був цілий день попереду. Робити нічого. Телефон Сашка мовчить… Де він, мля? Уже не те, що з Києва, з Парижа можна було повернутися за такий час:-(!!!
Поснідавши у затишній кав’ярні (подейкують, що за їх кількістю на душу населення Луцьк посідає перше місце у Європі), ми присвятили день дегустації…як ви вже здогадались пива! Зроблю ремарку. Поціновувачі пива, «1 броварню», «Львівське» тощо треба брати купувати у Західній Україні. Запоріжжя, Київ роблять дрек. Взагалі, будь-яке пиво треба брати у місці його виготовлення: «Чернігівське» - у Чернігові, «Оболонь» - у Києві, «Львівське» - у Львові або десь неподалік.
Цього ж дня ми познайомились з панками. Патлаті шибайголови лабали на гітарі в центрі міста, заробляючи собі на життя. Ми купили їм пива, дали цигарок.
Виявилось, один з них прямував до Ковеля, де власне і жив.
- «Федір панк» - представився хлопчина. Він уже два тижні святкував свою днюху в Луцьку. Довідавшись, що нам до Ковеля, він логічно вирішив їхати додому.
- «Треба ж колись туди їхати?»
Почалапали до вокзалу. Випили місцевого розливного пива «Zeman». До речі, ніхто з лучан так і не розтлумачив етимологію назви. Лише якийсь дідуган висловив припущення, що пиво назване на честь жида Земана, який буцімто його і зварив.
Напій відверто не вразив. Той самий полтавський «Гелон», який ми вживаємо лише коли нема грошей на більш дороге питво.
В електричці ми розпили «Десант», з’їли ковбасу й огірки. Стало так добре! Я заспівав свою улюблену пісеньку «Hej, Sokoły!». Пасажири недоумкувато витріщились на мене, намагаючись збагнути, що то за пшек такий.
Федору одразу спало на думку погнати. Його компанія мала повірити в те, що я поляк. Так на вечір я став Томеком з Кракова!
Федір розповів нам багато цікавого за своє місто. За його словами в Ковелі крутиться більше $, ніж в Нацбанку (вірніше за словами Кучми, це той так висловився), знаходиться найвищий у світі пам’ятник Шевченку, повно гопів, три панки і один скінхед. Що ж, все одно цікаво подивитися, ми в Ковелі ніколи не були!
Вокзал вразив! Місцева влада добре відмила $. 300 млн.USD. Саме стільки було вкладено в реконструкцію залізничної станції.
Вокзал має два поверхи, один – під землею. Половину вокзального приміщення займає…бар, де місцеве населення гуляє весілля!!! Такого ще не бачив!!!
Взагалі, ковельська влада дуже оригінально відмиває гроші. За словами Феді, у центрі бовваніє пам’ятник Шевченку розміром з …триповерховий будинок! Коли ставили цей витвір мистецтва, у землю забивали півкілометрові сваї! Говорять, вночі бідолашний Тарас Григорович схожий на Бетмена, а якщо дивитися збоку, то здається ніби класик української літератури показує «FUCK»!
Нарешті, ми приїхали до Федіної оселі.
- «Не лякайтесь», сказав Федір і відчинив двері до своєї кімнати. Хоча кімната – це гучно сказано! Одразу було видно: тут мешкає справжній панк! Оселя Федора більше нагадувала бомбосховище, ніж людське помешкання!
Переглянувши Федіні фотки (їх було може з десять, враховуючи дитячі світлини з «утрєнніков») і головну реліквію цього хлопчини – брошуру «Самогон. Рецепты изготовления», ми пішли до скіна.
Дивно, але цей скромний мовчазний парубок зовсім не відповідав своєму псевдо.
- «Та він як з Росії приїхав, якийсь зашуганий став!..» - повів нам Федір.
Еге ж! Москалі кляті зашугали бідного скіна!
Через Федіну забаганку мені довелося говорити польською. Скін і його подруга повелись.
Ми пішли гуляти в місцевий парк, де були паркани, забомблені якісним ґрафіті, скульптура у вигляді трьох баб, що дивляться в різні сторони (символізують Україну, Росію, Білорусь. Кожна баба дивиться у напрямку відповідної країни) і сила-силенна гопів.
Федір познайомив зі своєю компанією. Всі повелися на те, що я з Польщі.
Нас пригостили самогоном. Двоє панків по черзі лабали на гітарі. Нас з Тихоном зачепили слова однієї пісеньки: «алко-, нарко-, токсо-панк!». Цей нескладний мотив ми наспівували до кінця нашої подорожі, час від часу.
Після випитого сему всім кортіло поспілкуватись з іноземцем, тобто зі мною!
Один хлопчина, причепився до мене з пропозицією возити з Кракова комп’ютери і продавати їх у Рівному! Довелося морозитися!
На щастя, ніхто з моїх знайомих не знав польської і тому вони не помічали моїх численних граматичних помилок!
Того вечора ми так і не пішли дивитись на пам’ятник Т. Г. Шевченку. Дався взнаки випитий самогон та й гопів у центрі тоді забагато було!
…З Ковеля ми виїхали о 02.40. Познайомились із вродливою українкою, що мешкає в Білорусі, лягли спати.
Прокинулись на кордоні з Білоруссю. Станція Заболоття.
Купили «беларускіх рублёў». Курс 400:1! Тримаючи в руках солідну пачку грошей, на яку ти можеш купити хіба що пару гамаш, неволі згадуєш ті часи, коли в Україні ходили «купони» і всі ми з вами були мільйонерами!
Українську заставу перетнули досить швидко і сіли до білоруської «собаки», що вже чекала на нас.
Контингент в електричці підібрався досить колоритний: бабусі з величезними паками туалетного паперу, миючих засобів та інших необхідних у господарстві речей. На цьому тлі мій величезний наплічник виглядав трохи недоречно!
Ось ми вже на білоруській заставі. Суворий прикордонник з написом «Пагранічныя войскі» на спині довго вдивлявся в Тихона.
- «Пакажи мнє свайо ліцо!» - рявкнув доблесний страж білоруського кордону.
Інший дядечко роздав митні декларації. Оскільки в нас була лише одна ручка на двох, декларації ми не встигли заповнити і вусатий прикордонник, махнувши рукою, залишив ці папірці нам на сувеніри.
Ось ми вже їдемо територією республіки Білорусь. Особливої відмінності від України я не помітив, хіба що чистіше.
Всі вивіски російською. Також мене шокувало те, що сільське населення повністю говорило «вєлікім і магучим»! Чесно кажучи, у нас у селах Донецької області значно краща ситуація із вжитком української мови! Люди дуже приємні та чемні. Але гопів теж вистачає. На якійсь станції завалилась група матюкливих студентів.
Десь о 7 ранку прибули до Бреста. Місцевий вокзал шокував! Величезна споруда в дусі сталінізму із п’ятикутною зіркою на шпилі. Склалося враження, що його (вокзал) не реставрували з часів застою.
Ми перетнули естакаду вздовж якої висіли стрічки кольорів російського і білоруського стягів. Звідси відкрився фантастичний вид на залізничну станцію та на індустріальні райони Бресту. Далі ми пішли в напрямку автобусної зупинки. У мене виникло відчуття, що я перенісся років на 20 назад.
- «Так от як жили мої батьки…» - промайнуло в голові.
Місто повністю забудовано в стилі «а-ля 50-і роки». Повно серпів і молотів.
Назви вулиць білоруською: вул. Савецкіх пагранічнікаў, вул. Леніна, вул. Маркса тощо. Повний совдеп!
Дуже чисто. Люди кидають сміття в урни, хоча є й винятки. Пиво на вулицях пити заборонено, та попри це ми неодноразово зустрічали білорусів, що мирно розпивали на зупинках цей запашний хмільний напій!
Кидається в очі, що всі вивіски російською. Люди теж говорять цією мовою.
Абсолютно всі!!!
Чим довше ми перебували в Бресті, тим більше здавалось ніби ми в СРСР.
Всі крамниці зачинені. Жодного генделя. Людей просто нема!
Сіли до маршрутки, яка мала б нас довезти до Брестської фортеці. Саме заради цієї відомої на весь СНД споруди ми і приперлись сюди!
Проїзд в міському транспорті коштує 700 «рублёў» (1,75 грн.). Недешево!
Взагалі, ціни тут практично на всі товари вдвічі вищі, ніж в Україні.
Коли я сказав своїм друзям, що їду в Білорусь, мене назвали божевільним. Тим більше, на днях було затримано чергових українських мітингувальників у Мінську. Репліки на мою адресу були різні:
- «Ти несповна розуму!»;
- «Ти, мля, божевільний!;
- «Що ти там забув?»;
- «???».
Це лише найкоректніші вислови…
Але чим більше мене відмовляли від цієї шаленої ідеї, тим більше кортіло завітати в гості до сябрів.
Без зайвих вагань було придбано квитки до Здолбунова. Звідти до Луцьку електричкою. В Луцьку я маю де жити. Мої друзі мене радо приймуть! Далі – до Ковеля. З Ковеля на Брест. Потім вертаюсь до Луцьку. Знову бу…ой, пробачте, гуляю з друзяками, а потім гайну на день до Дубна (Тарас Бульба, фортеця та інші приколи…).
Забігаючи наперед, скажу, що до Дубна так і не потрапив, бо просто не було часу. Але то вже інша історія!
Отже, квитки куплено, відступати нікуди. Тепер, етап другий: пошук ще одного мандрівника, який не боїться їхати до Лукашенкі!
З цим виявилось складніше.
Мартин відмовився. Він хоче їхати до Чорнобиля в липні і трясця! Більш нікуди!
Андрій з «Пори» (я був разом з цим хлопчиною торік на польських Мазурах) сказав, що «не готовий фінансово і психологічно».
Мій гарний друг Назар зі Львова (скільки ж ми з ним пива перепили у Польщі!!!) не боявся навіть чорта лисого, не те що білоруського «бацькі», але не міг поїхати через роботу.
Нарешті, Дніпро з Волині і радий був би поїхати, але не міг – його депортували з країни бульби і сала через участь у мітингах опозиції.
Коли я зовсім впав у відчай, мені спало на думку зателефонувати одному цікавому персонажу на ім’я Олег, більш відомого у певних колах як Тихон.
Тихон саме був у відпустці, сидів у рідному місті Лохвиця та пропивав рештки зарплати.
Звісно цей підірваний лобуряка погодився! Не знаю, де він гроші взяв, але ввечері перед відправленням, ми пили у мене вдома шмурдяк з джин-тоніком.
Коли ми дійшли до кондиції, я здогадався зателефонувати до Дніпра. У нього ми мали пожити пару днів у гуртожитку, поки інший мій приятель не приїде з Києва.
Уявіть мій стан, коли Дніпро повів, що він у селі, а гуртожиток закрито на карантин!!! Не встигли від’їхати, а вже так весело!
Щоправда, нам одразу пробили вписку до друга Славутича на хату! Відлягло!
Заспокоївшись, ми випили по пляшці пива і лягли спати.
О 5 ранку підйом. Їдемо на вокзал. Вирушаємо у подорож!
Поспати довго не вдалося. Тихон приперся до мене (ми їхали у різних вагонах) і запропонував відкоркувати одну з двох пляшок шмурдяка, що везли в подарунок лучанам.
На щастя для лучан у нас не було штопора!
Коли Тихон пішов шукати цю дуже потрібну річ, вагон просто вмирав зі сміху!
Штопор ми так і не знайшли. Довелося пити пиво по 5 гривень (дорого, курва!).
Дорога до Здолбунова минула весело! Ми познайомились з молодими львівськими поетами, запросили на шмурдяк двох кобіт (безрезультатно, вони п’ють самогон з 3-літрового слоїка – їхні ж слова), обговорили все що тільки можна і, нарешті, дочекались станції призначення.
Здолбунів місто мало примітне. Типовий райцентр. Окрім дуже гарної церкви Московського патріархату і похмурого готичного костелу нема на що й подивитися.
Одразу попереджаю всіх, хто робить пересадку в Здолбунові на Рівне чи Луцьк! Не гуляйте самі в районі за вокзалом. Там нічого цікавого нема, а от по голові отримаєте! Район має назву «Негри» і гопів там сила-силенна! Не встигли ми випити по пляшці пива, як ціла зграя цих мавпоподібних завалилась на сусідню лавочку. Вдень ці падлюки пасивні, бояться міліції як вогню, але під вечір нахабнішають і можуть кинути на гроші.
Далі ми повзли три години на «собаці» до Луцьку.
Нас зустрів Славутич. По дорозі до його домівки, я встиг розпитати за Білорусь, де той був. За словами нашого приятеля, там всі говорять російською, дуже чисто і сила-силенна гарних жінок. Останнє мене дуже заінтригувало.
Славутич винаймав кімнату у луцьких пенсіонерів. Ми закинули лахи і поїхали гуляти.
Дуже сподобався місцевий клуб «Майдан». Це збіговисько прогресивних лучан. Тут постійно виступають місцеві та приїжджі гурти. Валять переважно trash, death, core. Чудовий інтер’єр! Всі стіни оздоблено цікавими натюрмортами на яких виблискує, мов живе, сальце, апетитно виставляє спинку кільце ковбаски та зваблює гранчак перцівочки! Оригінально! Класний заклад, шкода, в Полтаві такого немає…
Пізно ввечері ми повернулись додому. Не знаю, що у Луцьку того дня святкували, але кожен другий пасажир маршрутки не міг самостійно пересуватися. Як у тому анекдоті: «Виходжу культурно з ресторану. А якась падлюка мені на краватку наступає…»!
Наші пенсіонери замкнули двері на ключ. Славутич як найспритніший легко проліз через кватирку і впустив нас до оселі. Ось і перша ніч далеко від дому…
Зранку, поснідавши і знищивши пляшку «Тамянки», ми вирушили гуляти.
В жодному місті Західної України я не був так часто як у Луцьку. Це були вже мої п’яті чи шості відвідини цього славного обласного центру. Мені дуже подобається Луцьк. Атмосфера тут легка і приємна.
Тихон, який тут був уперше, невдоволено бурчав, мовляв Полтава красивіше. Та коли він побачив старе місто, у нього забракло слів. Було зроблено кілька вдалих світлин замку Любарта. Викладаю на сайт, дивіться!
Потім було багато цікавого. Мене випадково зняло обласне ТБ, коли я стояв з бойовим прапором УПА, ми зустріли Дніпра, пили різні напої, знайомились з волинянками і врешті-решт, знесилені, але задоволені приїхали до Славутича і завалилися спати.
Вранці Славутич поїхав на роботу. У нас був цілий день попереду. Робити нічого. Телефон Сашка мовчить… Де він, мля? Уже не те, що з Києва, з Парижа можна було повернутися за такий час:-(!!!
Поснідавши у затишній кав’ярні (подейкують, що за їх кількістю на душу населення Луцьк посідає перше місце у Європі), ми присвятили день дегустації…як ви вже здогадались пива! Зроблю ремарку. Поціновувачі пива, «1 броварню», «Львівське» тощо треба брати купувати у Західній Україні. Запоріжжя, Київ роблять дрек. Взагалі, будь-яке пиво треба брати у місці його виготовлення: «Чернігівське» - у Чернігові, «Оболонь» - у Києві, «Львівське» - у Львові або десь неподалік.
Цього ж дня ми познайомились з панками. Патлаті шибайголови лабали на гітарі в центрі міста, заробляючи собі на життя. Ми купили їм пива, дали цигарок.
Виявилось, один з них прямував до Ковеля, де власне і жив.
- «Федір панк» - представився хлопчина. Він уже два тижні святкував свою днюху в Луцьку. Довідавшись, що нам до Ковеля, він логічно вирішив їхати додому.
- «Треба ж колись туди їхати?»
Почалапали до вокзалу. Випили місцевого розливного пива «Zeman». До речі, ніхто з лучан так і не розтлумачив етимологію назви. Лише якийсь дідуган висловив припущення, що пиво назване на честь жида Земана, який буцімто його і зварив.
Напій відверто не вразив. Той самий полтавський «Гелон», який ми вживаємо лише коли нема грошей на більш дороге питво.
В електричці ми розпили «Десант», з’їли ковбасу й огірки. Стало так добре! Я заспівав свою улюблену пісеньку «Hej, Sokoły!». Пасажири недоумкувато витріщились на мене, намагаючись збагнути, що то за пшек такий.
Федору одразу спало на думку погнати. Його компанія мала повірити в те, що я поляк. Так на вечір я став Томеком з Кракова!
Федір розповів нам багато цікавого за своє місто. За його словами в Ковелі крутиться більше $, ніж в Нацбанку (вірніше за словами Кучми, це той так висловився), знаходиться найвищий у світі пам’ятник Шевченку, повно гопів, три панки і один скінхед. Що ж, все одно цікаво подивитися, ми в Ковелі ніколи не були!
Вокзал вразив! Місцева влада добре відмила $. 300 млн.USD. Саме стільки було вкладено в реконструкцію залізничної станції.
Вокзал має два поверхи, один – під землею. Половину вокзального приміщення займає…бар, де місцеве населення гуляє весілля!!! Такого ще не бачив!!!
Взагалі, ковельська влада дуже оригінально відмиває гроші. За словами Феді, у центрі бовваніє пам’ятник Шевченку розміром з …триповерховий будинок! Коли ставили цей витвір мистецтва, у землю забивали півкілометрові сваї! Говорять, вночі бідолашний Тарас Григорович схожий на Бетмена, а якщо дивитися збоку, то здається ніби класик української літератури показує «FUCK»!
Нарешті, ми приїхали до Федіної оселі.
- «Не лякайтесь», сказав Федір і відчинив двері до своєї кімнати. Хоча кімната – це гучно сказано! Одразу було видно: тут мешкає справжній панк! Оселя Федора більше нагадувала бомбосховище, ніж людське помешкання!
Переглянувши Федіні фотки (їх було може з десять, враховуючи дитячі світлини з «утрєнніков») і головну реліквію цього хлопчини – брошуру «Самогон. Рецепты изготовления», ми пішли до скіна.
Дивно, але цей скромний мовчазний парубок зовсім не відповідав своєму псевдо.
- «Та він як з Росії приїхав, якийсь зашуганий став!..» - повів нам Федір.
Еге ж! Москалі кляті зашугали бідного скіна!
Через Федіну забаганку мені довелося говорити польською. Скін і його подруга повелись.
Ми пішли гуляти в місцевий парк, де були паркани, забомблені якісним ґрафіті, скульптура у вигляді трьох баб, що дивляться в різні сторони (символізують Україну, Росію, Білорусь. Кожна баба дивиться у напрямку відповідної країни) і сила-силенна гопів.
Федір познайомив зі своєю компанією. Всі повелися на те, що я з Польщі.
Нас пригостили самогоном. Двоє панків по черзі лабали на гітарі. Нас з Тихоном зачепили слова однієї пісеньки: «алко-, нарко-, токсо-панк!». Цей нескладний мотив ми наспівували до кінця нашої подорожі, час від часу.
Після випитого сему всім кортіло поспілкуватись з іноземцем, тобто зі мною!
Один хлопчина, причепився до мене з пропозицією возити з Кракова комп’ютери і продавати їх у Рівному! Довелося морозитися!
На щастя, ніхто з моїх знайомих не знав польської і тому вони не помічали моїх численних граматичних помилок!
Того вечора ми так і не пішли дивитись на пам’ятник Т. Г. Шевченку. Дався взнаки випитий самогон та й гопів у центрі тоді забагато було!
…З Ковеля ми виїхали о 02.40. Познайомились із вродливою українкою, що мешкає в Білорусі, лягли спати.
Прокинулись на кордоні з Білоруссю. Станція Заболоття.
Купили «беларускіх рублёў». Курс 400:1! Тримаючи в руках солідну пачку грошей, на яку ти можеш купити хіба що пару гамаш, неволі згадуєш ті часи, коли в Україні ходили «купони» і всі ми з вами були мільйонерами!
Українську заставу перетнули досить швидко і сіли до білоруської «собаки», що вже чекала на нас.
Контингент в електричці підібрався досить колоритний: бабусі з величезними паками туалетного паперу, миючих засобів та інших необхідних у господарстві речей. На цьому тлі мій величезний наплічник виглядав трохи недоречно!
Ось ми вже на білоруській заставі. Суворий прикордонник з написом «Пагранічныя войскі» на спині довго вдивлявся в Тихона.
- «Пакажи мнє свайо ліцо!» - рявкнув доблесний страж білоруського кордону.
Інший дядечко роздав митні декларації. Оскільки в нас була лише одна ручка на двох, декларації ми не встигли заповнити і вусатий прикордонник, махнувши рукою, залишив ці папірці нам на сувеніри.
Ось ми вже їдемо територією республіки Білорусь. Особливої відмінності від України я не помітив, хіба що чистіше.
Всі вивіски російською. Також мене шокувало те, що сільське населення повністю говорило «вєлікім і магучим»! Чесно кажучи, у нас у селах Донецької області значно краща ситуація із вжитком української мови! Люди дуже приємні та чемні. Але гопів теж вистачає. На якійсь станції завалилась група матюкливих студентів.
Десь о 7 ранку прибули до Бреста. Місцевий вокзал шокував! Величезна споруда в дусі сталінізму із п’ятикутною зіркою на шпилі. Склалося враження, що його (вокзал) не реставрували з часів застою.
Ми перетнули естакаду вздовж якої висіли стрічки кольорів російського і білоруського стягів. Звідси відкрився фантастичний вид на залізничну станцію та на індустріальні райони Бресту. Далі ми пішли в напрямку автобусної зупинки. У мене виникло відчуття, що я перенісся років на 20 назад.
- «Так от як жили мої батьки…» - промайнуло в голові.
Місто повністю забудовано в стилі «а-ля 50-і роки». Повно серпів і молотів.
Назви вулиць білоруською: вул. Савецкіх пагранічнікаў, вул. Леніна, вул. Маркса тощо. Повний совдеп!
Дуже чисто. Люди кидають сміття в урни, хоча є й винятки. Пиво на вулицях пити заборонено, та попри це ми неодноразово зустрічали білорусів, що мирно розпивали на зупинках цей запашний хмільний напій!
Кидається в очі, що всі вивіски російською. Люди теж говорять цією мовою.
Абсолютно всі!!!
Чим довше ми перебували в Бресті, тим більше здавалось ніби ми в СРСР.
Всі крамниці зачинені. Жодного генделя. Людей просто нема!
Сіли до маршрутки, яка мала б нас довезти до Брестської фортеці. Саме заради цієї відомої на весь СНД споруди ми і приперлись сюди!
Проїзд в міському транспорті коштує 700 «рублёў» (1,75 грн.). Недешево!
Взагалі, ціни тут практично на всі товари вдвічі вищі, ніж в Україні.